Цю істину, яка сьогодні очевидна всім, саме він довів вперше. Сьогодні Україна відзначає 150 років від дня народження Михайла Грушевського

Ім’я Михайла Сергійовича Грушевського спливло з архівних глибин, з обговорень у професійних колах істориків  і почало масово звучати в публічній сфері - наприкінці 80-х. Ще й 30 років з тих пір не минуло. Для того, щоб стати в свідомості мас батьком нації, в одних випадках, цього достатньо (наприклад, Мустафа Кемаль Ататюрк для Туреччини), але в багатьох інших – цього замало. А й справді, що маси  в Україні знають про бороданя з фіолетової купюри в 50 гривень?

Ну, чули: Михайло Грушевський, перший український Президент. А інші кажуть, що ніякий не Президент, а глава  Центральної Ради, парламенту, тобто, спікер по нашому. Так, це була перша особа в державі (адже Президента в Україні тоді не було), але, кажуть, що армію, здатну захистити державу, створювати не хотів, був нерішучим, запізнювався з рішеннями, правив недовго і через рік передав владу доморощеному монарху – гетьману Скоропадському. Професор, одним словом. Та ще й русофілом був, мріяв лише про автономію для України у складі постімперської Росії, і про незалежність об’явив вимушено, тільки після більшовистського перевороту і розгону Установчих зборів.

Але давайте по порядку. Почнімо з того, що Грушевський – межовий історик. Межовий у тому сенсі, що завдяки його фундаментальним працям, українська історіографія подолала певну межу, після якої назавжди стала іншою.  Саме він сформулював поняття України-Руси, довів тяглість українського етносу від часів Київської Русі, а відтак і те, що Україна не Росія, а українці – не росіяни. Може, Михайло Грушевський не зробив усього необхідного, щоб Україна перемогла у визвольних змагання1917-го – 1920-х років, але він зробив більше – створив науково обґрунтовану базу для здобуття незалежності, дав українцям ідеологічну зброю для боротьби.

Через все це маємо право сказати: професор історії Михайло Грушевський став главою Центральної Ради не випадково.  А щодо «москвофільства» і  поразки визвольних змагань… Добре про це говорити сьогодні з висоти сучасних знань і досвіду. А якщо об’єктивно, то треба багато чого врахувати.

Х1Х століття, як добре відомо, де факто закінчилося не на 1900 році, а у серпні 1914-го, з початком Першої світової війни. Війна призвела до краху імперської моделі облаштування світу: розвалилися Австро-Угорська, Отаманська і Російська імперії; Німеччина – так і не стала імперією; англійці і французи почали потихеньку демонтаж своїх імперій, над якими не заходило сонце… А Грушевський, як не крути, був людиною ХІХ століття, коли імперська модель забезпечувала потугу перших держав світу і вважалася найефективнішою. ХХ-те - стало століттям національних держав. Так, тут треба визнати, що професор Грушевський дещо відставав від потягу прогресу. Може, саме тому, на відміну від Ататюрука, його тоді отцем нації не визнали.

А ще Грушевський співчував соціалістам і соціалізму  –  додають жару критики. Так, співчував. Але не забувайте, що тоді «великий експеримент»  лише починався, і лише одиниці  бачили крізь роки, до чого він призведе в Росії, або в Кореї. І хіба концтаборам,  Голодомору, маразму тотальної несвободи  та "економної економіки" не було альтернативи? Зрештою, соціалізм будували не лише в СРСР, а і в Швеції, і в Ізраїлі – з ринковою економікою, спільними підприємствами і глибоко ешелонованою системою соціального захисту. Це сьогодні соромно бути  «червоним» і, навіть, трохи «рожевим», а тоді, у першій чверті століття – нічого подібного!

Він помер «у своїй постілі» - це рідкість для людей його кола по тих часах. Чи сам помер? Навряд, хоча фактів для доказу, скоріше всього, ми не дочекаємось. Хіба що, знайдеться  щось в закритих архівах. Втім, тут достатньо простої логіки. Нескладна - як по рівню медицини у 1934 році - операція по видалення карбункула у курортному Кисловодську - відмова у проведенні операції лікарем, якому пацієнт довіряв - сепсис – і смерть через три дні… В НКВД уже уміли організовувати подібні «медичні» ліквідації – з похованням жертви по найвищому розряду. Грушевського поховали з почестями, у Києві, на Байковому цвинтарі. На той момент цвіт українського селянства уже лежав у братській могилі під назвою Голодомор, а цвіт української інтелігенції, цвіт українського відродження 1920-х уже поставили до стінки, або вивезли до концтаборів. Смерть Грушевського – то вже була для Сталіна «вишенька на торті» - його убили, бо знали, що він написав, тому що пам’ятали, ким він був, і дуже всього цього боялися.

Чи став Грушевський отцем нації з отаким запізненням, майже на сто років? Аргументів за те, що це насправді так – вистачає. А ми давайте лише згадаємо 2014 рік, як захоплювали Крим «зелені чоловічки», як перли на Іловайськ російські танки, як тримали оборону українські кіборги в ДАПу… В Росії ніколи б не пішли на таку зухвалу агресію, якби мали найменший сумнів у тому, що Україна не вистоїть, розсиплеться. А вона встояла. І стоїть. І буде стояти.

Бо Україна – не Росія, хіба ви не згодні з Михайлом Сергійовичем Грушевським?

Сергій Тихий, Київ

Укрінформ