У цьому році 9 березня у всьому світі відзначається двохсотріччя з дня народження найвидатнішого поета України Тараса Шевченка. Відзначення цього ювілею було включено до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

З дитинства Шевченко, який народився в сім'ї кріпосних, мав пристрасть до малювання і шукав можливість навчитися малювати. Навчався малярству у петербурзького майстра Василя Ширяєва. Разом з іншими учнями брав участь в розписі Великого (Кам’яного) театру та інших театрів Санкт -Петербургу.

Відомий поет Карл Брюллов і художник Василь Жуковський були вражені важкою долею талановитого юнака і викупили його з кріпацтва.

Вже будучи вільним, Шевченко навчався в Академії мистецтв Росії і отримав звання художника.

Шевченко почав писати вірші ще будучи кріпаком. Публікація його першої збірки – «Кобзар» стала подією, яка мала величезне значення не лише в історії української літератури, а й для формування самосвідомості українського народу.

Його літературні твори були сповнені духом визвольної боротьби і мали глибоке суспільно-політичне значення, що стало причиною його арешту й заслання на десять років із забороною писати.

Однак, Шевченко порушив цю заборону і продовжував таємно писати. За своїми ідеологічними і художніми якостями творчість Шевченка часів заслання стала важливим етапом не лише його творчого розвитку, а усієї української поезії, випереджаючи літературний час і закладаючи основу для розвитку української поезії кінця дев'ятнадцятого століття (Іван Франко, Леся Українка та інші).

Після звільнення Шевченко приїхав до Петербургу, де брав активну участь у громадському житті, отримав від Ради Академії мистецтв звання академіка гравірування.

Згодом отримав дозвіл публікувати свої праці і видав збірку під назвою «Кобзар», яка складалася з віршів, написаних до заслання.

Водночас, роки заслання похитнули здоров'я Шевченка, який важко захворів і помер в 1861 році. Смерть Шевченка була величезною втратою для української літератури і визвольного руху. Проте, твори поета зробили значний внесок у розвиток естетичної, соціальної і національної свідомості українського народу. Його поезія стала етапом розвитку української літературної мови.

Виразно помітним є також вплив творчості Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.).

 

(За матеріалами сайту http://taras-shevchenko.in.ua/)

 ***

ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Перша збірка поезій Тараса Григоровича Шевченка «Кобзар» відкрила новий етап у розвитку української літератури. Цінність цієї збірки в тому, що поету вдалось передати своїми творами думки й почуття, сподівання та прагнення рідного народу. Як зазначив М. Добролюбов «...у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом і ладом народного життя».

Досить складною для сприйняття, але важливою та глибокою за змістом є поема «Великий льох». Написана поема-містерія в 1845 р. Містерія, бо тут є містичні образи передчасно померлих людей. Господь не приймає їх до раю, бо за життя вони прислужилися катам України, й за це були покарані смертю. А приймуть їх до раю, коли наш народ повстане, визволить рідну землю і позбавить грішні душі страждань. Ці образи виступають у вигляді білих пташок, себто душ. Першу з них — вродливу дівчину, улюбленицю гетьмана Хмельницького — не пускають до раю за те, що вона з повними відрами перейшла шлях, коли Богдан із старшиною їхав до Переяслава присягати Москві. Другу, дівчину з Батурина, не впускають за те, що «цареві московському коня напоїла», коли він їхав до Москви після Полтавської битви. У той час, як москалі перетворили її рідний Батурин на пожарище, вбили сестру, матір, знищили все населення міста, саму ж дівчину збезчестили. Третя душа, ще немовля, згрішила тим, що всміхнулася до цариці Катерини, лютої вовчиці, яка, наказавши підпалити козацьку святиню — монастир Межигірського Спаса, милувалася з Дніпра цією страхітливою пожежею. Дитина справді не знала і не могла знати, ким була ця цариця. Але мати її повинна була знати. За гріх матері карається дитя. А звідси напрошується висновок: усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом. 

Таким чином, Тарас Шевченко недвозначно засудив підступне приєднання України до Російської імперії та перетворення козацької старшини на слухняного виконавця волі Москви, підтримав антимосковську орієнтацію гетьмана Івана Мазепи і висловив своє обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення Запорозької Січі, запровадження страшної кріпаччини, ліквідації національного шкільництва та інших моторошних злочинів супроти 
української нації. У трагічному змісті поеми на завершення дано автором промінь надії: москалі розкопали лише малий льох, а Великого «ще й не дошукались». А значить, козацька вольниця остаточно ще не знищена і є надія на її відродження. 

Друга сцена містерії — це розмова трьох ворон: української, польської та московитської, кожна з яких хвалиться своїми діяннями. Польська чваниться тим, що, проливши під час повстання ріки крові, а повстанців загнавши до Сибіру, призвівши Польшу до занепаду, тепер бенкетує в Парижі. Московитська ворона хвалиться новими указами, що спричинили до зруйнування України. Це вона призвела до тотального знищення Батурина, смерті славного Полуботка, загибелі десяти тисяч героїчних козаків на Ладозі, у Фінляндії. Та хоч якою лютою-прелютою вона є, однак, не зуміє того жахіття виробляти, що «москалі в Україні з козаками діють». Українська ворона каже, що Україна існувала ще задовго до того, як постали Польща і Московія, каркає-пророчить, що цієї ночі народяться близнята: «один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде катам помагати. Ворони радять, як бути з тим новим Гонтою, який «розпустить правду й волю по всій Україні!». Одна збирається залляти йому очі розтопленим золотом, друга планує чинами скрутити руки, третя погрожує зібрати з усього світу «всі зла і всі муки». Ухвалили: втопити або отруїти нового борця за волю України. Такий намір у тих, хто символізує темні прояви нації — яничарів, перевертнів, зрадників. 

Вороння відлетіло, а їх місце займають три лірники: сліпий, кривий та горбатий. Не кобзарі, не бандуристи, а лірники. Кобза та бандура були музичними інструментами козаків-лицарів. А ліра — інструмент немічних старців. У час написання Шевченкового твору вже було втрачено козацький вільнолюбний дух нації, усвідомлення високого призначення бандуриста, загублено українцями розуміння значення свого історичного минулого. Не випадково, поснідавши, лірники полягали спати і проспали найважливіше: розкопування льоху. Образи лірників уособлюють скалічене покоління, сліпе, німе й глухе до всього, що чинять в Україні московські окупанти. 

Протягом трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи скарбів та «древностей». Не знаходячи ні того, ні іншого, а лише кістяки в кайданах та гниле корито, скаженіють від люті, б'ють людей, лаються, кидають у холодну беззахисних лірників. Отже, москалі поводяться в Україні, як у себе вдома, брутально ставляться до українців, а ті, ставши моральними каліками (рабами), кидають рідний край напризволяще. 

Поема-містерія «Великий льох» в історичному і філософському планах — центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення, а це питання всіх питань. Не випадково цей знаменний твір у шевченкових виданнях за радянського часу, як правило, не друкувався, а радянська критика або тенденційно тлумачила його, або взагалі замовчувала. 

«Великий льох» формально не належить до драматургії Т. Шевченка, але в цій поемі наявні всі ознаки драматичного твору: три дії, у кожній по три дійові особи (померлі душі — ворони-лірники), діалоги, монологи, конфлікти, трагічні злами. Все це робить поему «Великий льох» однією з найцікавіших у величезній спадщині Кобзаря.

Український народ шанує пам'ять свого видатного сина. З 1918 р. щорічно відзначається День народження Т.Шевченка. По всій Україні встановлені пам'ятники поетові, відкриті музеї, його могилу оголошено заповідником, ім'я поета присвоєно учбовим закладам, науковим установам, театрам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962 р., щорічно присуджуються Державні премії України імені Т.Г. Шевченка в галузі літератури та мистецтва. Масовими тиражами друкуються його твори, перекладаються багатьма мовами. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї поета відзначалися майже в усіх державах світу. 

       

Основні твори: 

Поеми «Гайдамаки», «Єретик», «Кавказ», «Великий льох», «Сон» («У всякого своя доля...»), «Катерина», «Наймичка», «Неофіти», послання «І мертвим, і живим...», п'єса «Назар Стодоля», повість «Художник», збірка поезій «Кобзар», «Щоденник». 

***

Будинок, в якому мешкав Великий Кобзар у Києві

З нагоди 200-літнього ювілею від дня народження Т.Шевченка пропонуємо вашій увазі підбірку знімків будинку, в якому мешкав Великий Кобзар до 5 квітня 1847 року під час його перебування у Києві.

Знімки належать літературно-меморіальному музею, присвяченому Т.Шевченку.

Розповідь про вказаний музей розміщена за адресою: http://bit.ly/1obgX3U

 

***

6 березня 1939 року у Києві було відкрито пам’ятник видатному українському поету і художнику Тарасові Шевченку

Пам’ятник Великому Кобзарю було зведено у парку Шевченка, що знаходиться навпроти Червоного корпусу Київського університету, з нагоди 125-річчя з дня його народження.

Цікавою є історія встановлення цього пам’ятника. Починаючи з 1904 р. громадськість збирала пожертвування,  і вже у 1909 р. міська Дума створила спеціальний Шевченківський комітет і дозволила будівництво пам’ятника на Михайлівській площі. Однак з’явилися чиновники, які виступили за недоцільність увіковічнення Т.Шевченка, і незабаром було вирішено на цій площі встановити пам’ятник княгині Ользі. Зведення пам’ятника Тарасу Григоровичу вирішили перенести на Караваївську площу (сьогодні пл. Л.Толстого). Ще довго обирали місце для пам’ятника українському Кобзареві, основними були: площі на Петрівській алеї та Володимирській гірці (біля Олександрівського костьолу). Ці місця були обрані через близькість до Дніпра та Дніпрових круч, що, у свою чергу, перегукувалося із творчістю поета. Та дискусії щодо них тривали недовго, оскільки ці території були зсувонебезпечними. Зважаючи на можливі зсуви ґрунту пам'ятнику знадобився би глибокий фундамент, а це збільшило би витрати на будівництво.

Незважаючи на виділення 150 рублів на обстеження стану ґрунту у місцевості та складеннякошторису фундаменту, Комітет, зрештою, вирішив вважати ці місця непридатними. Натомість,після чергових суперечок, десятьма голосами проти двох було вирішено погодитися напропозицію міської думи і визнати Караваївську площу за місце для пам'ятника.

Міською думою було проведено кілька конкурсів, участь у яких брали близько ста скульпторів.Проте Шевченківський комітет відхилив проекти через невідповідність образу. Під час Першоїсвітової війни зведення пам’ятника було відкладено, хоча це був час великих дат для історії. Такминуло 50-річчя від дня смерті поета (березень 1911 року), 100-річчя від дня його народження(березень 1914 р.).Лише 1919 р. в Києві на Михайлівській площі з’явилося погруддя Т.Шевченка на постаменті відліквідованого пам'ятника княгині Ользі. Остаточно повноцінний пам’ятник Тарасу Шевченкупостав у Києві 1939 р., його було відкрито 6 березня навпроти університету імені ТарасаШевченка. Автори – скульптор М.Манізер та архітектор Є. Левінсон.

Бронзовий пам’ятник увіковічнив титанічну постать, великого митця і бунтівника українськогонароду – Кобзаря Тараса. У Києві ще багато пам’ятних знаків Т.Шевченкові, та «Бронзовий Шевченко» став основним місцем зустрічі відомих людей та небайдужих українців.